«Щось наша вчителька каже «Що» так, наче вона з села». (З діалогу в сільській школі).
Солодше не буває – буває «мЬякше»
Минулого літа я побачив таке оголошення: «Пригощяємо солоденьким. Дівчат які співають рідною мовою. Пригощяємо солоденьким». Нижче ручкою хтось виправив «я» на «а» , та дописав: «Якою мовою?!!» Таки дійсно, рідною може бути будь-яка мова, а от супер-новітній правопис, це явище, яке заслуговує на особливу увагу. Адже слова на кшталт: «чЮвак, ти чЯй будеш, щЬо скажеш?» – почути не рідкість. Причин такої вимови є кілька:
«Їзик» другого сорту
У країні рад (де зовсім ніхто і ні з ким не радився), проводилась русифікація. Згідно програми "зближення та злиття мов" із словників усували суто українські слова, котрі замінювали на синоніми більш схожі до "старшобратинських", а якщо таких не було, то створювались нові слова. Згідно цих словників, які мали нормативний характер, кілька десятиліть редагувалися тексти. Заміна відбувалася довго, поступово, і, як показав час, – надійно. Невдовзі створилося щось схоже на нову мову, а на всьому, що не піддавалось змінам ставилося тавро "западенського", або "канадсько-діаспорного". От лише досі ніяк второпати не можу, чому то мій дідусь Гнат, який все життя прожив на Вінниччині, ніколи не розповідав про те, як там воно у Канаді…
Комунізму вже немає і ніхто діток у школах не змушує розмовляти на перервах та «політінформаціях» по-понеділках на «всєсаюзнам язикє». Зате нині в гігантському книжковому супермаркеті на питання, де тут україномовна література, продавець-консультант покаже шафку (1 шт.), а збоку така ж – в ній книжки англійською (теж 1 шт.).
До тями не можу взяти один факт. Чому при дресируванні собак найчастіше можна почути такі команди: «Лєжать!», «Взять!», «Сідєть!»… Звідки взялося переконання, що собаки інакше не зрозуміють?
«Маде ін ненаше» – слова
Русифікація призвела до глибокої закомплексованості україномовних, яка в свою чергу вела до авторусифікації: ті, хто не цілком переходив на іншу мову (щоб на неї перейти, її спершу треба вивчити), починали використовувати не так суто російські, як т.зв. «городські слова», приміром: «спічьки», «свадьба», «Дєнь раждєньія». Таких слів не впихали навіть найпідступніші совкові нормативні словники.
«Маде ін ненаше» ІІ – вимова
Комплекси – велика сила. Це стосується не лише використання певних слів, але й вимови. Такі слова як «хочу» потрапляли під немилість: виявляється, це звучить «по-сільському», тож слід говорити «хочЬю». Слово «чуєш» теж краще замінити словом «чЮїш». Тоді буде звучати «по-городському», «по-модньому».
Я зовсім не вважаю, що всі, хто пом’якшує тверді шиплячі, роблять це спеціально, через комплекси, моду, або безграмотність. Якщо навіть диктори на телебаченні та радіо вимовляють «щЬоб» та «чЬому» (і ніхто їх за безграмотність у вимові не звільняє), чому ж дивуватися, якщо інші за ними повторюють.
Шляхи усунення защЬоканості звичайної, білої, степової:
На відміну від багатьох мов, де одне пишеться, а читається інше і то зовсім мало схоже на написане, українська вирізняється прямотою: як пишеться, так і читається. Але схоже, цей принцип починає діяти у зворотньому напрямку: як вимовляється – так і пишеться. Тому пропоную включити до алфавіту нові літери, які б поєднували літери ЧЬ, ЩЬ, та ЧЮ.
Є й інші варіанти. Тим, хто не хоче щЬокати, пропоную використовувати твердий знак: «ЧЪувак ти чЪай будеш? ЧЪомусь так холодно. ЩЪо скажеш?»
Маємо кілька варіантів: прийняти в алфавіт літери ЧЬ, ЦЬ та ЧЮ, або, щоб зберегти вимову – Ъ. Є ще третій варіант – ніяких нових літер в алфавіт не приймати (ми ще з тими, які є до путя не розібралися), але залишити в спокої цю дивакувату модність/безграмотність і не пом’якшувати там, де не пом’якшується.
Сусід постраждав
Я особисто нічого проти російської, як мови, не маю, російська теж сильно постраждала від горе-разГаварівальніків. Мені шкода і її, бо майже фізично боляче чути деякі звуки, яких в російській просто не існує. В російській мові літера«г» вимовляється як українська «ґ», але ніколи як «г», а тому можна лише «разҐаварівать». Всі інші варіанти з українською «г» в російських словах це ненавмисне або спеціальне калічення мови.
Духовність вимови
Може з’явитись питання, а до чого ці мовно-вимовні роздуми в релігійному часописі? Яке це має значення? А значення є і воно дуже велике. Ми, люди, інакше, як через слова порозумітися не можемо. Навіть Всемогутній Бог звертається саме за допомогою слова. Більше того, Він себе з ним ототожнює: «І Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Ів 1, 14а). Друга Особа Божа називає себе Словом і приходить на землю, стає людиною і звертається до нас нашою людською мовою, щоб ми могли розуміти Бога. Шанування мови, це шанування не лише літер та звуків, а також самого Бога.
Підтримати CREDO
Середня оцінка: 4.80, Проголосувало: 15
Loading ...
Стаття пізнавальна як і весь духовно-інтелектуальний ресурс.Молодці!
Стаття звичайно цікава але не забувайте про те, що більша частина України розмовляє на діалектах. Ці діалекти теж несуть в собі велику красу та історію.
Як ви могли помітити, мова не про діалекти, а про викабелювання щоб виглядати модніше, але не собою.
Насправді стало соромно... згадавши свою іноді дуже таки поламану мову...
Більша частина - то західна Україна мається на увазі? Неграмотні люди були та будуть завжди. Цікаві Ваші роздуми. Хотіла ще запропонувати тему для подальших досліджень, але засоромилась і не буду =)
Ірині: До цього можна підійти й з іншого боку: меж досконалості просто не існує :)
Wisentetі: Вибачте, ане я не зовсім зрозумів що ви мали на увазі про "Більшу частину". Якщо можете, уточніть будь ласка. А тема для досліджень - дуже цікава штука. Буду вдячний!
В своєму житті зустрічався з різними людьми, в різних куточках світу, які розмовляли різною українською, з різною вимовою. І хочете або ні - вимова і лексика буде залежати від культурного оточення і мови або мов які є поруч. Суржик то з΄явище, з однієї сторони дуже цікаве. Для дослідника. Що до «викабелювання щоб виглядати модніше», то це субкультура, проблема зачинається коли вона займає місце культури за відсутності такої. А мова один з вказівників власної національної свідомості, а ця свідомість в багатьох щирих українців закінчується на ненависті до «москалів». Ніколи не забуду, як вперше в своєму, вже достатньо свідомому житті (десь так у 2003році), трапив до Київа. Мав святе переконнаня, що там нарешті зможу поспілкуватись українською. Поки доїхав до знайомого в якого мав зупинитися, може разів 5-6 питався дорогу, і 4 чотири з них почув у відповідь суржик – російська з українськими закінченнями, після якого я тратив всяку здібність щось сказати у відповідь від здивування. (Хоча ж є певний прогрес в очищенні мови, бо коли цього року у Києві звертався до когось українською, мені вже найчастіше відповідали доволі чистою російською). А десь рік тому, їхав в одному купе з дівчатами - студентками які підсіли десь на Полтавщині - Вінничині і яки розмовляли між собою такою «космічною» мовою (а було видно, що то їх повсякденна мова), що трохи задумався чи взагалі щось таке як українстка мова існує у чистому і живому вигляді. Може отець і хотіли написати про «викабелювання», але після прочитання складається враження, що вийшло про шляхи повставання суржику, а навіть критику діалектності. Я особисто навчився говорити без словника українською коли мені було вже майже 19 років коли після хрещення в католицькій церкві мав можливість спілкуватись з живими україномовними. А переважно були це люди зі львівським діалектом і вимовою, і такої вже навчився (хоча ще 2 роки тому був свято переконаний, що треба вимовляти «що» як «шьо», бо така є вимова Поділля, яка є найбільш наближенною до літературної). Нещодавно зрозумів , що моя українська це.. ну не зовсім українська. Зараз вже трохи часу живу у Польщі і маю таку мішанину, яку вже важко якось окреслити. Рік тому одна моя знайома, поросила мене писати мейли краще російською, бо українська в мене виходить споляченою ( але так насправді мені що раз тяжче писати чистою російською, і все частіше користаю зі словника). Якщо будемо відчувати власну українськість як ідентичність якою можна пишатися, а не як данність з якою треба змиритися, то будемо розмовляти українською і дбати про її досконалення. З різною вимовою, але будемо.
Мене зачіпає більше тоді як у місті, де розмовляють переважно російською де-небудь в повному тролейбусі, чи маршрутці дві дівчинки починають оповідати одна одній якісь иайже інтимні подробиці з особистого життя так, ніби з одного городу кричать на інший - бо то завжди звучить українською, соромно за своїх. Навіть мобільні телефони так не зачіпають. Але також - не дуже весело - пів години слухати, що кричать комусь над твоїм вухом.
Я особисто нічого проти російської, як мови, не маю, російська теж сильно постраждала від горе-разГаварівальніків. Мені шкода і її, бо майже фізично боляче чути деякі звуки, яких в російській просто не існує. В російській мові літера«г» вимовляється як українська «ґ», але ніколи як «г», а тому можна лише «разҐаварівать». Всі інші варіанти з українською «г» в російських словах це ненавмисне або спеціальне калічення мови. - Ви занадто категоричні у цьому твердження, бо увесь південь Росії гекає, як і українці. Отак десь від Курщини і до Кубані, Ставрополля. Інша річ, що то не узаконене в літературній мові.